м. Київ, головний конструктор проєкту
Михайло Васильович Савельєв народився 15 листопада 1936 року в селі Золотиха Лихославльського району Калінінської області (нині Тверська область, Росія) у селянській родині. Його батько працював у колгоспі. У рідному селі минули дитячі роки Михайла.
У 1952–1954 роках навчався в ремісничому училищі механізаторів у місті Калініні (нині Твер). У 1955 році був направлений на роботу до Надоровської машинно-тракторної станції (МТС) у Павлодарській області Казахської РСР (нині Казахстан).
У 1955–1957 роках проходив військову службу в лавах Радянської армії. Після демобілізації працював у механізованій майстерні. У 1958 році закінчив вечірню школу робітничої молоді в місті Солікамську Пермської області (нині Пермський край, Росія).
Упродовж 1961–1970 років працював на заводі «Ростсельмаш» у Ростові-на-Дону. Одночасно здобув вищу технічну освіту, закінчивши Ростовський інститут сільськогосподарського машинобудування (нині Донський державний технічний університет).
У 1970 році одружився з Інною Михайлівною та переїхав до Києва. У 1971 році в подружжя народилася донька Тетяна.
Із 1970 року працював у київському Всесоюзному науково-дослідному конструкторсько-технологічному інституті з машин для комплексної механізації та автоматизації тваринницьких ферм («ВНИИживмаш»). Інститут займався розробленням і вдосконаленням машин та обладнання для механізації й автоматизації виробничих процесів у тваринництві. В останні роки життя Михайло Васильович обіймав посаду головного конструктора проєкту в цьому інституті.
У червні 1982 року перебував у службовому відрядженні в Ленінграді. 28 червня 1982 року повертався до Києва літаком Як-42 рейсу № 8641 авіакомпанії «Аерофлот».
Похований на Берковецькому кладовищі в Києві.
За спогадами колег і друзів, Михайло Васильович був висококваліфікованим фахівцем, доброзичливою та чуйною людиною, завжди готовою підтримати інших. Для своєї родини він був люблячим чоловіком і турботливим батьком.
Зі спогадів дружини Михайла Васильовича — Інни Михайлівни:
Ми з донькою втратили турботливого й люблячого батька та чоловіка. Про загибель нашого тата нам повідомили лише на четвертий день після катастрофи. До цього ми шукали його всюди, в аеропорту «Бориспіль» нам не надавали жодної інформації. Дізналися зовсім випадково, з чужої розмови…
Після порушення кримінальної справи слідчі обіцяли викликати нас до Москви для участі в судовому засіданні. Але, очевидно, «забули» й так і не викликали.
Ми, як потерпілі, отримали від Радянської держави страхову виплату в розмірі 300 рублів і мінімальну пенсію для доньки. Коли донька провчилася половину терміну в інституті, пенсію виплачувати перестали. Співробітники чоловіка підтримували нас морально, а матеріально закон не дозволяв.
Попри тяжку втрату, у мене, матері малолітньої доньки, було одне прагнення — гідно виростити її без батька. Адже я теж сирота (мій батько загинув під час Другої світової війни). Дякую Богові, своєму терпінню та зусиллям. Я підказала доньці правильний шлях у житті й допомогла їй здобути вищу освіту.
Минуло багато років, але за 32 роки ми не забули дороги до могили нашого тата. Сумуємо й пам’ятаємо його. Державна байдужість, безвідповідальність і безкарність залишили в наших серцях біль та образу, які не полишають нас і досі…