Данило Бенатов
Кандидат технічних наук, доцент Київського політехнічного
інституту імені Ігоря Сікорського та патентний повірений України.
28 червня 1982 року
У понеділок, 28 червня 1982 року, в Наровлянському районі Гомельської області Білоруської РСР зазнав катастрофи літак Як-42 радянської авіакомпанії «Аерофлот» з бортовим номером 42529, який виконував рейс 8641 за маршрутом Ленінград — Київ.
Мама була викладачкою Київського інституту інженерів цивільної авіації, нині — Національного авіаційного університету. Саме тому вона змогла потрапити на цей рейс, попри хронічний дефіцит квитків на цьому напрямку в період літніх відпусток.
Із цього моменту я став дорослим.
Пам’ятаю візит до транспортної прокуратури, де ввічливий слідчий сказав убитій горем бабусі:
«Справу взято на особистий контроль Юрієм Володимировичем Андроповим. Чекайте, вас викличуть до Москви на суд».
Не викликали. Як не викликали нікого з родичів 132 загиблих, попри те, що процес формально був відкритим і де-факто тривав аж до 1985 року.
Вирок за дефектну конструкцію
За випуск у серію дефектної конструкції механізму МПС вироком Верховного суду РРФСР від 20 жовтня 1983 року до позбавлення волі строком на два роки за статтею 172 Кримінального кодексу РРФСР — недбалість — були засуджені керівники, які затвердили креслення МПС та поставили на них свої підписи й печатки. Виконання вироку було відстрочено на один рік відповідно до статті 46-1 КК РРФСР.
Сергій Олександрович Андрєєв
1932 року народження, уродженець Москви, росіянин, освіта вища, одружений, член КПРС із 1964 року, раніше не судимий. Із 1976 року — заступник головного конструктора Московського машинобудівного заводу «Скорость».
Юрій Павлович Первушин
1926 року народження, уродженець м. Дєдовск Істринського району Московської області, росіянин, освіта вища. Закінчив Московський авіаційний інститут у 1954 році. Одружений, член КПРС із 1956 року, раніше не судимий. Із 1975 року — начальник відділу механізмів Московського машинобудівного заводу «Скорость».
Георгій Іванович Румянцев
1927 року народження, уродженець Москви, росіянин, освіта вища. Закінчив Московський авіаційний інститут у 1956 році. Одружений, член КПРС із 1952 року, раніше не судимий. Із 1975 року — начальник бригади управління Московського машинобудівного заводу «Скорость».
Андрєєва оштрафували на 5 000 рублів. Фактично він повернув державі Державну премію СРСР, яку отримав напередодні катастрофи. Первушина та Румянцева оштрафували на менші суми. За даними пробаційного нагляду, після вироку трійця «стала на шлях виправлення»: засуджені малювали стінгазети та вели наукові гуртки в конструкторському бюро. Андрєєв і Первушин залишилися працювати в КБ, імовірно, до виходу на пенсію, оскільки відомості про них є в російському енциклопедичному виданні. Подальша доля Румянцева невідома.
Мовчання навколо катастрофи
Про катастрофу було опубліковано єдине коротке повідомлення в газеті «Ленінградська правда». Тіла всіх загиблих, крім членів екіпажу, було кремовано, попри те, що, за свідченнями очевидців, переважну кількість загиблих можна було ховати навіть у відкритих трунах, бо, за свідченням одного з родичів, який працював у системі «Аерофлоту», контора банально вирішила заощадити на цинкових трунах, у яких тіла мали перевозити та передавати родинам.
Ці обставини породили різні конспірологічні чутки: від версії про протиповітряну оборону, яка нібито збила літак у районі загоризонтної РЛС «Чорнобиль-2», до припущення, що сам «Чорнобиль-2» міг вивести з ладу навігаційне обладнання борта.
Родичам загиблих виплатили страхове відшкодування у сумі 300 рублів — приблизно дві місячні зарплати інженера. Мені призначили пенсію у зв’язку з втратою годувальника в розмірі 35 рублів на місяць. Як я дізнався згодом, деякі родини за ці копійки ще й судилися з «Аерофлотом».
Перші спроби дізнатися правду
Ще дитиною я мріяв про те, що колись дізнаюся правду. Я навіть почав писати листа генеральному прокурору СРСР Рекункову, але так його і не відправив.
У 1995 році я написав свої перші запити до транспортної прокуратури Білорусі, а згодом — до Верховного суду Російської Федерації. Саме тоді я вперше дізнався про серйозні процесуальні порушення під час судового процесу.
Що цікаво, того ж 1995 року мені довелося летіти з Києва до Софії. У нашого літака виникли якісь технічні проблеми, тому ми тривалий час літали колами навколо Софії, щоб виробити зайве пальне. Це був старенький літак Ан зі столиками. Навпроти мене сидів чоловік. Ми познайомились, і з’ясувалося, що він авіаційний інженер. Саме він уперше пояснив мені технічну суть конструктивного дефекту, що призвів до катастрофи.
Зустріч, із якої почався проєкт
Відверто кажучи, я абсолютно не знав, із чого починати, щоб розібратися в цій трагічній історії.
Із розвитком інтернету я почав моніторити вебресурси, але й там були лише короткі згадки про катастрофу.
Аж у 2013 році мені зателефонував приятель і сказав, що знайшов синопсис документального фільму про катастрофу. Фільм був знятий мінським тележурналістом Віктором Чамковським.
Я оперативно розшукав його телефон та електронну адресу, але ні на мої листи, ні на мої дзвінки він не відповів.
Тоді на допомогу прийшов мій колега-викладач із Білоруського державного університету, який через спільних знайомих рекомендував мене Віктору як людину адекватну.
Ми зустрілися у грудні 2013 року в «Макдональдсі» на проспекті Незалежності в Мінську.
Віктор поклав на стіл тонку сіру папку обвинувального висновку, яку йому свого часу передав син одного з білоруських слідчих, що розслідував катастрофу.
Через годину в мене вже була ксерокопія. Так почався цей проєкт.
Що вдалося зробити
Робота триває
На жаль, час невблаганний. Із кожним роком вдається отримати дедалі менше нової інформації. У 2022 році Росія розпочала повномасштабну війну проти України, що унеможливило роботу з архівами держави-агресора. Але я продовжуватиму працювати доти, доки не знайду й не зможу меморіалізувати інформацію про всіх загиблих.
Допоможіть зберегти пам’ять
Закликаю всіх, хто щось знає про загиблих, має фотографії, документи, особисті спогади, відомості про обставини катастрофи або подальшу долю винуватців, написати до нашої Facebook-групи або на електронну адресу адміністратора.
Кожна фотографія, кожен документ і кожне людське свідчення можуть допомогти повернути із забуття ще одне ім’я.
