З 1970 року родина жила в Києві. Як згадувала Вікторія, її батько отримав сюди направлення на роботу після закінчення інституту; у Києві також мешкали його батьки. Людмила Петрівна працювала інженеркою на заводі «Арсенал». Донька характеризувала її як висококласну фахівчиню.
Людмила Петрівна багато уваги приділяла вихованню доньки: знайомила її з музикою, водила до музеїв і театрів, заохочувала добре навчатися. Сама була пристрасною театралкою й особливо любила оперу. Удома із захопленням пекла торти, вирощувала фіалки та шила для доньки. Вікторія зберегла пам’ять про материнську чесність, порядність, охайність і пунктуальність.
У червні 1982 року Людмила Петрівна перебувала у відрядженні в Ленінграді, але основною метою була поїздка до мами Людмили, яка в той момент лежала в лікарні. За словами доньки, Людмила Петрівна мала квиток на інший рейс, проте в аеропорту два рейси об’єднали.
28 червня 1982 року Вікторія кілька годин чекала на матір на автобусній зупинці. Увечері про трагедію їй повідомив батько, якому зателефонували з материного місця роботи. Найважчим для дівчини було зателефонувати бабусі до Ленінграда. Під час організації поховання Вікторію відправили до табору, тому попрощатися з матір’ю вона не змогла.
Людмилу Петрівну поховали на наземній ділянці на території Ленінградського крематорію. Поруч були поховані ще дві пасажирки цього рейсу — Лариса Марченко, яка за свідченням Вікторії летіла на весілля (можливо із Олександром Зражевським – примітка редактора) та жінка на ім’я Лідія (можливо Лідія Богатирьова – примітка редактора).
За спогадами Вікторії, її діда Петра Федоровича викликали у м. Мінськ (слідство вела Транспортна прокуратура БРСР – примітка редактора), але він від поїздки відмовився.